Жан-Батист Пігаль

Жан-Бати́ст Піга́ль (фр. Jean-Baptiste Pigalle; 26 січня 1714, Париж — 22 серпня 1785, Париж) — французький скульптор 18 століття. На його честь названа площа та квартал в Парижі.


Походить з паризького ремісничого нешляхетного середовища. Його батько різав скульптури. Добру освіту отримати не міг, художню освіту опановував під керівництвом Р. Лелоррена та Ж.-Б. Лемуана. Аби бути успішним скульптором в тогочасному Парижі, цього навчання було недостатньо. Була потрібна подорож до Італії для вивчення давньоримського творчого спадку, до Риму, відомого художнього центру Західної Європи.


Пігаль перебував в Римі три роки (1736–1739). Певною мірою він і засвоїв там стилістику новомодного класицизму, про що свідчить скульптура «Меркурій поправляє сандалію», теракота, виконану ще в Італії. Твір в Парижі знайшли достатньо художнім і 1744 року Пігаль отримав звання академіка. Так для сина ремісника відкрилась можливість зробити художню кар'єру.


Він брався за всі жанри, аби розвинути і виявити всі знання, отримані в майстернях скульпторів і в роки перебування в Римі. Серед продукції Пігаля-скульптора — садово-паркова скульптура і декоративні вази, погруддя, скульптури для церкви (фігура Мадонни для церкви Ветеранів воєн (Інвалідів за термінологією тої доби).


На молодого скульптора, що повернувся з Риму, звернула увагу маркіза де Помпадур, некоронована володарка Франції. Дивним чином Пігаль погано укладався в стилістику грайливого рококо, яке діяльно підтримувала і Помпадур. Але замову на погруддя маркізи він отримав.


Маркізі було близько тридцяти, вона хворіла на туберкульоз, який тоді не лікували. Хворобливість і втрачання зовнішньої привабливості ретельно прикривали постійний макіяж і розкішні сукні. Збереглося декілька портретів могутньої маркізи. Але кожний з художників подавали її тільки молодою, привабливою, усміхненою, бо добре знали про залізні пазури коханки короля і жінки, здатної бути безжальною з власними супротивниками чи критиками. Компліменти в портретах і ідеалізація її зовнішності забезпечували художникам безпеку.


Реалістично відтворити зовнішність маркізи (малий ротик, ніс як у качки, підозрілий погляд) наважився тільки Латур, але навіть він намагався зробити маркізу зовнішньо привабливою. Пігаль, схильний до реалізму без ідеалізації, пішов ще далі. Погруддя маркізи у Пігаля — це невдала спроба укластися в стилістику рококо: оголені плечі, тонка шийка і ті ж тонкі губи, ніс як у качки, підозрілий погляд. Навіть щільна зачіска з квіткою і сміливо оголені плечі мало що поміняли в непривабливому образі. Власну неспроможність зробити з непривабливої жінки — граційну німфу, ймовірно, визнавав і сам скульптор. Привабливість образу зменшувала і безбарвність самого скульптурного матеріалу. Характерно, що він не брався за жіночі погруддя, вони одиничні в його творчості.


Вдалішими були садово-паркові скульптури Пігаля. Світом розійшлися «Амури, що борються за серце». Скульптор вдало передав завзятий двобій двох малих хлоп'ят, один з яких намагався вдарити людське серце, а інший кинувся його боронити. Скульптура відома і в бронзі, і численних мармурових копіях.


Пігаль мимоволі спілкувався з Вольтером, авторитет якого не можна було проігнорувати. Так, у 1763 році він звернувся до уславленого письменника, аби той створив панегіричний напис на постаменті зі скульптурою короля. Скульптор пояснив, що барокова традиція монумента з закутими рабами нагадує йому про тирана, а він не хоче подавати короля — тираном. Алегорії будуть, але вони будуть штучно винайденими — це «М'якість правління» та «Народна Задовільність». Для фігури «Народна Задовільність» скульптор використав власне обличчя. «Задовільність» вийшла у вигляді фігури немолодого громадянина з похмурим і зморшкуватим обличчям. Критики знайдуть «Задовільність» натуралістичною, а творчу манеру скульптора — позбавленою розвиненої уяви і схильності до ідеальних образів.

Це частина статті Вікіпедії, що використовується за ліцензією CC-BY-SA. Повний текст статті тут →

більше ...