Сад вілли Медічі — відомий пейзаж 17 століття пензля Дієго Веласкеса.

У липні 1629 року Веласкес прибув в Італію. Йому тридцять. Позаду були навчання у Франсіско Пачеко, одруження, визнання як художника серед колег. Він щасливо уник довгого шляху до успіху, отримав двох могутніх меценатів (графа Олівареса і самого короля) і мав посаду придворного живописця. В країну він прибув разом з генералом Спінолою, що отримав призначення голови іспанського війська в Італії.

Італійці вважали іспанців загарбниками, що було правдою, але мимоволі терпіли чужинців, підкоряючись могутності і силі чужої держави. До новоприбулих ставилися підозріло, а Веласкеса вважали шпигуном короля, що теж не було далеко від істини. Слуга короля міг виконувати особисті і таємні завдання свого покровителя, що було звичною практикою. Веласкесу, щойно покинувшому ще досить провінційний Мадрид, усе було ново й цікаво. До того ж, він бажав багато що роздивитися, повчитися у захвалених італійських художників і показати себе. Почалися мандри — Генуя, Мілан, Венеція. Венеціанці були особливо негостинні, тому іспанці швидко перебралися в Рим, під захист дипломатичного і хитрого папи римського.

Але художник мимоволі підпадав у полон Італії. Здавалось, тут і землі родючіші, і церкви багатші, і люди веселіші, незважаючи на католицькі заборони і установи. Венеціанці навіть стверджували, що вони спершу венеціанці, а вже потім католики. Мав пошану Веласкес і до художників Венеції, адже венеціанець Тиціан теж довго служив королям Іспанії…Веласкес до всього пильно приглядався, вивчав, купував картини для королівської збірки, якщо була нагода. В Римі він перебував до кінця 1630 року. І тут поспіхом працював і як художник.

Позбавлення від докучних візитів і обтяжливих церемоній було лише за стінами палаців. Одним з таких місць і став сад вілли Медічі. Створений ще у 16 столітті, він давно пережив свій розквіт і перебував тоді дещо захаращеним і покинутим. Павільйони потребували ремонту, дерева і кущі розрослися, садівники не встигали вистрігати рослини, що порушувало чітку геометрію саду бароко. Але й у такому вигляді сад приваблював колишнім незвичним розплануванням і можливістю відкидати умовності.

Один з куточків цього саду і накидав швидко Веласкес. Садовий павільйон з дошками — підпорами, високі кіпариси, самотні постаті своїх супутників, що роздивлялися такі ще незвичні для іспанців італійські припалацові сади. Маленький за розмрами твір не приваблював ні незвичним ракурсом, ні яскравістю фарб. Не поспішав художник і перевести замальовку в велику картину. Та й виникало питання — в яку? Краєвид не підходив ні до баталії, ні до парадного портрету. Він наче сам розумів незвичність того, що вийшло.

Веласкес не знав, що його маленький твір стане самим незвичним пейзажем в іспанському живопису всього 17 століття. Усвідомлення цього прийде лише 300 років потому.

Це частина статті Вікіпедії, що використовується за ліцензією CC-BY-SA. Повний текст статті тут →