Алла Горська

Го́рська А́лла Олекса́ндрівна (18 вересня 1929, Ялта — 28 листопада 1970, Васильків) — українська художниця-шістдесятниця і відомий діяч правозахисного руху 1960-х років в Україні. Дружина художника Віктора Зарецького.

Батько Алли Горської Олександр Валентинович Горський був одним з організаторів радянського кіновиробництва. У своїй праці «Ялтинська „Українська Трупа“» видатний культурний діяч українського Криму Олексій Нирко згадував, що Олександр Горський був актором ялтинського українського театрального колективу, сформованого у 1922 р. режисером Павлом Делявським. Дослідник зазначає ім'я по батькові Олександра Горського «Володимирович», тоді як в інших джерелах вказується «Валентинович». Після демобілізації він деякий час працював у державних установах, а з 1931 року став директором Ялтинської кіностудії. Через рік, 1932 року, Олександр Валентинович з сім'єю переїжджає до Москви, де обіймає посаду начальника виробництва тресту «Востокфильм». Але Олександр Горський не любив Москву, тому дуже зрадів, коли 1933 року видалася нагода переїхати до Ленінграда, де спочатку був заступником директора, а потім— директором ленінградської кіностудії.

Мати Алли Олександрівни— Олена, ніколи, на відміну від чоловіка, кар'єри не робила. В Ялті вона працювала вихователькою у дитячих закладах санаторно-шкільного типу, а в Ленінграді художником костюмів, надалі це стало її постійною роботою.

З вересня 1939-го року по квітень 1940 року батько Алли був на фінській війні, а незадовго до нападу Німеччини на СРСР поїхав керівником групи до Монголії на зйомки фільму «Його звуть Сухе-Батор». То ж війна застала у Ленінграді 11-річну Аллу разом з матір'ю та старшим на 10 років братом Арсеном (він був сином Аллиної матері від першого чоловіка, який загинув у війнах в Україні 1918—1919 рр.). Арсен улітку 1941-го року вступив до народного ополчення, потім воював у складі диверсійно-партизанської частини, яка діяла на Ленінградському фронті, і у квітні 1943 року загинув у піхотному бою. Алла ж із мамою, переживши дві блокадні ленінградські зими, влітку 1943-го евакуювалися до Алма-Ати, де уже працював на об'єднаній кіностудії Олександр Валентинович. Проте в Алма-Аті родина була недовго і наприкінці 1943 року переїхала до Києва, де Олександр Горський обійняв посаду директора кіностудії.

З 1946 року навчалася у Київській художній середній школі імені Шевченка, яку закінчила 1948 р. із золотою медаллю. Викладачем з фаху був Володимир Бондаренко. У подальшому виборі вагань не було: Горська вступила на живописний факультет Київського художнього інституту (майстерня Сергія Григор'єва). Влітку 1952 року одружилася зі студентом цього ж вузу Віктором Зарецьким, а через два роки, закінчивши інститут, працювала за фахом у галузі станкового й монументального живопису. Її твори експонувалися на виставках, 1959 року за роботами шахтарського циклу її прийняли до Спілки художників. Деякий час викладала малюнок в Республіканській художній школі. На двох із чоловіком мала художню майстерню в Києві на вулиці Філатова.

В 1961—1965 роках разом з Лесем Танюком, Василем Симоненком, Іваном Світличним та ін. стала одним з організаторів і активним членом Клубу творчої молоді «Сучасник», який був тоді центром українського національного життя у Києві. У цей же час свідомо перейшла на українську мову. Вихована у російськомовній сім'ї, в школі українську мову не вивчала. Тому їй довелося починати вивчення мови у Надії Світличної з алфавіту.

Брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, підготовці щорічних Шевченківських свят. Плідно займалася мистецькою діяльністю, створила ряд монументально-художніх робіт. За її активної участю відбулося 22 травня 1963 року покладання квітів до пам'ятника Великому Кобзарю у парку Тараса Шевченка у Києві, яке стало традиційним. Цей захід державно-партійна структура сприйняла як «зухвалу інспірацію буржуазних націоналістів».

Це частина статті Вікіпедії, що використовується за ліцензією CC-BY-SA. Повний текст статті тут →

більше ...