|Ukrcenter= |Примітки=
Вікто́р-Марі Гюго (фр. Victor-Marie Hugo, МФА: [viktɔʁ maʁi yˈɡo]; 26 лютого 1802, м. Безансон, Франція — 22 травня 1885, Париж) — французький письменник, драматург, поет, публіцист, громадський діяч. Член Французької академії (1841).
Творчість Гюго дуже різноманітна: романи, лірична поезія, драми у віршах і прозі, політичні промови в Палаті перів, численні листи.
Віктор Гюго зробив значний внесок в оновлення поезії і театру як лідер течії романтизму у французькій літературі. Він також дав змогу багатьом поколінням розвинути думку, що ідеологічна позиція письменника в політичному житті завдяки численним зобов'язанням прирікає його на вигнання.
У період, що передував революції 1848, Гюго майже повністю закинув художню творчість і активізувався як політичний діяч. Він став переконаним республіканцем і після 1848-го брав активну участь у боротьбі за збереження і зміцнення республіканського ладу.
30 червня в світі відзначають День Віктора Гюго, саме у цей день в 1862 році був опублікований останній розділ епічного роману «Знедолені» (Les Misérables).
Віктор Гюго — син генерала наполеонівської армії Леопольда Сигізбера Гюго (1773—1828), якому був наданий титул графа, за сімейною традицією Жозефом Бонапартом, королем Іспанії, і Софії Требюше (1772—1821). Молодший син у сім'ї з трьох дітей після Абеля Жозефа Гюго (1798—1853) і Євгена Гюго (1800—1837). Його дитинство минуло в Парижі. Часті перебування в Неаполі та Іспанії внаслідок військових призначень батька позначається на його ранньому віці. 1811 року він зі своїм братом Євгеном вчиться в релігійному закладі Мадрида, Коледжі для дворян. 1813 року він поселився в Парижі з матір'ю, яка розлучилася з його батьком. У липні 1816-го, у віці 14 років, Віктор написав у своєму щоденнику: «Я хочу бути Шатобріаном або ніким».
1817 року він взяв участь у конкурсі літературної академії в Тулузі. Через два роки він став лауреатом цієї академії. 1819 року він здобув Золоту лілію за «Оду» на честь встановлення статуї Генріх IV і 1820 року одержав Гвоздику як заохочувальний приз за іншу оду: «Мойсей на Нілі».
Перша збірка молодого поета «Оди й різні вірші» (1822) сподобалася королю Людовику XVIII: Віктор Гюго був нагороджений щорічною рентою в 1200 франків, що дало йому змогу одружитися з Адель. 1823 року він видав свій другий роман «Ган ісландець», написаний у руслі «готичної» традиції. Це означало зближення з романтизмом, що відбилося і в літературних зв'язках: друзями Гюго стали Альфред де Віньї, Шарль Нодьє, Еміль Дешан і Альфонс де Ламартін. Незабаром вони утворили групу Сенакль при журналі «Мюз франсез», який мав яскраво виражену романтичну спрямованість. Особливо теплими були стосунки між Гюго і Шарлем Сент-Бевом, що опублікував у ще одному романтичному виданні — журналі «Глоб» — хвалебну рецензію на «Оди і балади» (1826).
1827 року Віктор Гюго випустив п'єсу «Кромвель», яка виявилася дуже довгою для постановки на сцені, проте її відома «Передмова» стала кульмінацією всіх тодішніх суперечок у Франції про принципи драматичного мистецтва. Віддавши захоплену хвалу шекспірівському театру, Гюго обрушився на класицистські єдності часу, місця та дії, виступив на захист поєднання піднесеного з гротеском і висунув вимогу використовувати гнучкішу систему віршування, відмовившись від олександрійського дванадцятисложника. Ця п'єса, а також пройнята гуманістичними ідеями повість «Останній день засудженого» (1829) і поетична збірка «Східні мотиви» (1829) принесли Гюго славу.
Період з 1829 по 1843 роки виявився для Гюго надзвичайно продуктивним. 1829 року з'явилася п'єса «Маріон Делорм», заборонена цензурою через невтішне зображення Людовика XIII. Менше ніж за місяць Гюго написав свою другу драму — «Ернані». За скандальною постановкою 25 лютого 1830 року були інші, такі ж гучні. «Битва за Ернані» завершилася не тільки тріумфом автора п'єси, а й остаточною перемогою романтизму: «Бастилія класицизму» у сфері драматургії була зруйнована. Не менший резонанс мали і наступні п'єси, зокрема «Король бавиться» (1832) і «Рюи Блаз» (1838).
Це частина статті Вікіпедії, що використовується за ліцензією CC-BY-SA. Повний текст статті тут →
