Сергій Параджанов

Сергій Йосипович Параджанов (вірм. Սարգիս Հովսեփի Փարաջանյան Саркіс Говсепі Параджанян; 9 січня 1924(19240109), Тбілісі, ЗРФСР — 20 липня 1990, Єреван, Вірменська РСР) — український і вірменський кінорежисер, народний артист УРСР (з 1990), лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1991, посмертно).

Народився у родині антиквара, був третьою дитиною в сім'ї (сестри Рузанна й Аня). Батько — Параджанян Йосиф Сергійович, мати — Бежанова (Бежанян) Сірануш Давидівна.

Професія антиквара передавалася з покоління у покоління, і глава роду — Йосип Параджанян — сподівався, що його діти підуть слідами предків. Сергій обрав інший шлях, і батько не зміг йому цього пробачити. Але вишуканий смак і вміння відрізнити справжню річ від підробки передалися, і це потім неодноразово ставало у пригоді Сергієві, коли він, сидячи без роботи, підробляв скуповуванням антикваріату.

Середню школу Сергій закінчив тільки з двома «п'ятірками» — з природознавства і малювання. Технічні предмети тягнули на «трійку», і, проте, він вирішив поступати в Інститут залізничного транспорту, де провчився рівно рік. У 1941—1943 роках працював художником-технологом на тбіліській фабриці «Радянська іграшка».

У 1942—1945 роках навчався на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. Брав участь у концертній трупі, що обслуговувала військові шпиталі, провів близько 600 концертів. В 1945 р. перевівся до Московської консерваторії в клас Ніни Дорліак. Паралельно до занять в консерваторії, в 1946 р. вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), у майстерню Ігоря Савченка. На цьому курсі вчилися відомі в майбутньому режисери: Олександр Алов, Володимир Наумов, Озеров, Марлен Хуцієв, Фелікс Миронер. Закінчив ВДІК у 1951 р.

Працював асистентом режисера на фільмі «Тарас Шевченко» (режисер І. Савченко), асистентом режисера на фільмі «Максимко» (режисер А. Мишурін). Зняв дипломну роботу — фрагмент фільму «Андрієш» за мотивами молдавських казок. Через чотири роки Параджанов разом із режисером Яковом Базеляном зніме на кіностудії ім. Довженка повнометражний варіант цього сюжету. 28 червня закінчив ВДІК, був направлений на Київську студію художніх фільмів як режисер-постановник.

З Україною пов'язана значна частина творчої біографії Сергія Параджанова. В Україні створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка» (всі — 1957), «Перший парубок» (1958), «Українська рапсодія» (1961) «Квітка на камені» (1962, у співавторстві з Анатолієм Слісаренком).

Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації в 1964 повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Фільм «Тіні забутих предків» був удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). Та все ж на Заході (там фільм демонструвався під назвою «Вогняні коні») інтерес до нього був значно більшим, ніж на батьківщині.

Журнал «Екран» (Польща), 1966 рік писав: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи».

Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.

У 1967 Параджанова запрошують на Єреванську кіностудію, де він працює над фільмом «Колір граната» («Саят-Нова») — картиною про великого вірменського поета, мова в якій йде швидше про життя духу, ніж про зовнішні події біографії. У картині, що складається з декількох мініатюр, була зроблена спроба показати духовний світ середньовічного вірменського поета Саят-Нови, що писав вірменською, грузинською та азербайджанською мовами, історію його любові, його ставлення до релігії світської влади, народу.

Це частина статті Вікіпедії, що використовується за ліцензією CC-BY-SA. Повний текст статті тут →

більше ...