Цю картину присвячено Бего Яксієву – побратиму і меценату художника. Його можна упізнати у фігурі зліва: Бего, як хазяїн, розливає своє знамените темне і густе, майже чорне, вино. На подібних святах, у вузькому колі близьких людей, бував присутній і сам художник, і на картині його риси добре читаються у чоловікові, що тримає рибу.
Але портретність і документальність це зовсім не те, чого прагнув Піросмані. Можна сказати, що в його картинах реальне і буденне підноситься по ідеального, абсолютного, стає своєрідним ритуалом. Всі персонажі повернуті до глядача так, ніби вони були б на сцені. Художник не шукає різноманіття міміки, поз, жестів, він позбавляє людей і пейзаж на тлі будь-яких рис випадкового і скороминущого. Страви на столі розставлено з демонстративною правильністю, як канонічні деталі, як атрибути ритуалу. Жодна з них не торкається іншої, всі вони лишаються непочатими: речі ніби живуть своїм особливим, мовчазним, але напруженим життям. Композиція абсолютно статична, час зупинився, і в цьому торжественному єднанні людей в ідеальному, символічному світі поза реальним часом та простором ніби вивільняється сама сутність традиційного грузинського застілля.
В синьому небі напис: «Хай живе компанія Бего. Нехай Господь додасть всім доброго життя». Написи на картинах Піросмані це енергійне звернення до глядача, засіб долучити його до того, що відбувається на картині, і в той же час зробити саму картину повноправною частиною тієї реальності, для якої її було виконано.
Піросманашвілі жив у непростий час. Старе традиційне життя мінялося, розсипалося на очах, ґрунт вислизав з-під ніг. Навряд чи художник свідомо задумувався про майбутні зміни в суспільстві, але він їх передчував. Й ідеальний світ його картин наповнює щемливе відчуття очікування, тривожності, недоказаності. Кожен святковий стіл це ніби човен у бурхливому морі життя, ніби маленький ковчег, що поєднав недовговічне братство людей.