Нен Голдін

Нен Ґолдін (нім. Nan Goldin; * 1953) — видатна американська фотохудожниця, передусім відома завдяки своїм працям у художньому та документальному жанрах.


Нен Ґолдін народилась у Вашингтоні і провела своє дитинство у Меріленді, однак згодом втекла з дому і утримувалася в різних сім'ях. Психотерапевт, спостерігаючи за Нен та її сестрою у дитинстві зауважив що обидві схильні до суїциду. У 1965 коли майбутній мисткині було чотирнадцять її старша сестра Барбара Хоулі Ґолдін наклала на себе руки. Перше знайомство Нен з фотоапаратом відбулось у бостонській школі (Satya Community School) завдяки одному з її вчителів, коли Ґолдін було п'ятнадцять (1968-й). Користуючись знайомствами свого друга Девіда Армстронга фотограф проникає у світ геїв та трансвеститів міста світлини яких стають матеріалом для її першої персональної виставки у Бостоні у 1973-му. Саме з подачі Армстронга молода артистка почала називатись «Нен». У 1977/8-му Ґолдін стала випускницею Бостонської Школи при Музеї Образотворчого Мистецтва (School of the Museum of Fine Arts, Boston) афілійованого з Університетом Тарфта (Tufts University) де вона працювала головним чином із сібахромними знимками.


Після випуску, вона переїхала до Нью-Йорку і розпочинає серію документальних фотографій пост-панківської музичної сцени нової хвилі, поступово втягуючись у кола субкультури споживачів важких наркотиків осередком якої на той час була околиця Баурі у Манхеттені. Фото відзняті у цей час, з 1979-го по 1986-й роки, стали основою її чергової і найвідомішої збірки Балада сексуальної залежності (The Ballad of Sexual Dependency).
Виконані у стилістиці естетичного експромту її роботи зображують вживання наркотиків, насильні, агресивні статеві пари та автобіографічні сцени.
Більшість з тих хто позував для вищезгаданої збірки, були мертвими до дев'яностих, включно з багатьма її друзями, як наприклад Кукі Мюллер (Cookie Mueller). Окрім того комбінації її фото склали дві інші серії — Я буду твоїм дзеркалом (I'll Be Your Mirror) і Усе Мною (All by Myself).


Деякі критики звинуватили її в гламуризації сцен вживання героїну і пропаганді стилістики ґранджу яка пізніше була популяризована американськими молодіжними журналами, наприклад The Face. Сама Ґолдін однак піддала критиці рекламні кампанії які використовували образи «морфіністок» для продажу одягу та парфумів назвавши їх «гідними осуду і злом».


Її роботи часто презентуються у формі слайд-шоу і були показані на багатьох кінофестивалях. Найвідомішим є 45-хвилинне шоу протягом якого демонструється 800 її світлин. Можливо такий формат показу пояснюється тим що у часи коли Нен Ґолдін здобувала популярність у часи коли лише декілька галерей зважилися б показати її роботи. Головними темами її пізніх робіт стають кохання, ґендер та сексуальність. Звичним для них також використання природного світла для зйомки.


Серед її останніх проектів з 1995-го варто відзначити співпрацю зі знаменитим японським фотографом Нобуйоші Аракі, ландшафти Нью-Йоркських горизонтів, зловіщі пейзажі (зокрема фото людей у воді), фото її коханця Сіобана, дітей, батьківства та сімейного життя.


Зараз Нен Ґолдін мешкає у Нью-Йорку та Парижі. Центр Помпіду проводив велику виставку її робіт у 2002-му і черги на неї були довшими ніж на експозиції Рафаеля і єгипетські мумії. У березні 2006-го її виставка пройшла у московському музеї сучасного мистецтва. Вона також виставляється у галереї Метью Маркса в Нью-Йорку і отримала премію Хассельблада у 2007-му

Це частина статті Вікіпедії, що використовується за ліцензією CC-BY-SA. Повний текст статті тут →

більше ...