Кристина Робертсон(англ. Christina Robertson 17 грудня, 1796, Британія, Кінгхорн — 30 квітня, 1854, Російська імперія, Санкт-Петербург) — британська (шотландська за походженням) портретистка першої половини 19 століття, котра мала міжнародну славу, але була забута зі змінами моди.
Зв'язки з Англією і Московією вже були за часів царя Івана Грозного. Нове піднесення зв'язків Московії і Британії прийшлося на останню третину 17 століття. В оточенні Петра І були Вільям Роберт та Яків Вілімович Брюс (1669—1735), шотландці за походженням.
Наприкінці 18 століття імператриця Катерина ІІ привічала британського художника Річарда Бромтона (1734—1783) і милостиво дозволяла тому портретувати себе та близьких до неї аристократок. Цар Александр І привітно поставився до британського художника портретиста Джорджа Доу (1781—1829), котрий став суперником самого Томаса Лоуренса(1769—1830) і зафіксував для нащадків обличчя майже всіх російських генералів, учасників війни з Наполеоном 1812 року.
Прибуття у Санкт-Петербург британки Кристини Робертсон було історично підготовлено, а її шанобливе ставлення до аристократичних замовників і їх ідеалізація у портретах зробили її модною портретисткою.
Ймовірно, що популярність Кристини Робертсон піднімалась як за рахунок звісток про низку заможних жінок-художниць, що почали працювати (з нудьги) у Парижі, так і за рахунок гравюр, котрі були зроблені з портетів її роботи і оприлюднені у тодішніх журналах та ілюстрованих альманахах (їх друкували «La Belle Assemblée», «The Court Magazine», «The Book of Beauty», «Portrait Gallery of Distinguished Females»). Британці зростанням популярності Кристини Робертсон ніби то доводили, що вони мають майстринь не гірших за паризьких паньонок-художниць на континенті.
Вона народилась в Кінгхорні і її дівоче прізвище Сондерс. Серед її родичів був художник мініатюр Джордж Сондерс (1774—1846), її дядько. За припущеннями Джордж Сондерс і був її наставником при опануванні художніх технологій. Як і Сондерс вона починала зі створення мініатюрних портретів на стулках слонової кістки, котрими прикрашали браслети і намиста за тогочасною модою.
В Лондоні жінкам заборонили відвідувати класи малювання у Королівській академії, позаяк важалось неприпустимим позування оголених чоловічих моделей перед добропорядними пані. Тому Кристина могла навчатися тільки в майстерні власного дядька приватно, як це робили і інші англійки-художниці. Іншим джерелом для мистецтва портретного для Кристини було вивчення невеликих за розмірами картин голландських майстрів. В її ранніх мініатюрах введені деталі інтер'єрів чи пейзажі, як то було на портретах голландців чи другорядних британських портретистів-сучасників.
З нею пошлюбився художник Джеймс Робертсон і вона взяла прізвище свого чоловіка. Відомо, що вінчання відбулося 23 травня 1822 року в лондонській церкві Мерілбон. В родині було два сини (Джон і Вільям) та дві доньки (Агнесс і Мері).
Вже 1823 року портрети пензля Кристини Робертсон Були показані глядачам і відвідувачам лондонської Королівської художньої академії. Почала зростати її популярність серед британських бізнесменів і аристократів, котрі роками були споживачами портретного жанру і засновниками портретних галерей у числених садибах. 1829 року Кристину Робертсон зробили почесним членом Королівської художньої академії у місті Единбург, що стало її офіційним визнанням.
На відміну від Джорджа Сондерса (котрий лише єдиний раз у 1834 р. дав власні твори на академічну виставку), Кристина Робертсон регулярно давала портрети власної роботи на виставки у Единбурзі та Лондоні до переїзду на континент.
З середини 1830-х рр. Кристина Робертсон почала відвідувати Париж і брати замови від міжнародної аристократії, що скупчувалась у столиці Франції. Відомості про це знайдені у «Розрахунковій книзі» Кристни, котру вона вела, вносячи туди дані про портретованого та суми грошей, запрошені за її роботи. В переліку клієнтів майстрині — французькі аристократи, нові буржуазні багатії і вельможні особи з Російської імперії. Серед останніх — графиня Потоцька, графиня Завадовська та княгиня Витгенштейн, в дівоцтві Леонілла Барятинська.
Це частина статті Вікіпедії, що використовується за ліцензією CC-BY-SA. Повний текст статті тут →
