Химич Юрій Іванович

Ю́рій Іва́нович Хи́мич (* 12 квітня 1928, Кам'янець-Подільський — † 23 липня 2003, Київ) — видатний майстер архітектурного пейзажу, класик українського образотворчого мистецтва ХХ століття, графік, педагог. Заслужений художник і архітектор України, Заслужений діяч мистецтв УРСР (1990). Член Національної спілки архітекторів України (з 1955 року) та Національної спілки художників України (з 1962 року). Наприкінці 50-х років ХХ століття здобув серед мистецтвознавців славу одного з кращих акварелістів СРСР того часу. Капітан інженерних військ запасу.


Юрій Химич народився 12 квітня 1928 р. у м. Кам'янці-Подільському (Україна). Батько — інженер-хімік на цукровому заводі, мати — вчителька. З дитинства писав вірші, грав на музичних інструментах, малював.


1945 року, коли Юрію Химичу виповнилося 17 років, він показав серії своїх акварелей відомому радянському художнику — академіку Олексію Шовкуненку (1884–1974) і за його порадою вступив на архітектурний факультет Київського будівельного інституту. Під час навчання в інституті (Київський національний університет будівництва і архітектури) (1945–-1950) улюбленим педагогом і наставником Химича стає відомий живописець і аквареліст Михайло Штейнберг. До цього, раннього періоду творчості Ю. Химича відносяться серії акварелей: київські, ленінградські, кримські пейзажі невеликих форматів і натюрморти.


1950–1954 рр. — служба в Радянській армії (м. Севастополь), де інженер-лейтенант Ю. Химич у вільний час малює переважно морські пейзажі та портрети (серію акварелей цього часу представлено в колекції «Крим»). 1952 року ці роботи були виставлені на першій персональній виставці Ю. Химича й отримали позитивні відгуки відомих радянських художників того часу — Тетяни Яблонської (1917–2005) та Михайла Дерегуса (1904–1997). Роботи Юрія Химича також справили велике враження на президента Академії архітектури УРСР Володимира Заболотного (1898–1962), який запропонував молодому художнику роботу в Академії.


1954–1955 — молодший науковий співробітник Академії архітектури УРСР.


1955–1958 — аспірант Академії архітектури УРСР, де працював над темою «Декоративно-художні засоби в інтер'єрі громадських будівель».


1957–1964 — старший художник відділу історії Українського мистецтва Академії будівництва і архітектури УРСР.


Отримавши роботу в Академії, Ю. Химич займається зображенням інтер'єрів історичних будівель, знімає копії з монументальних розписів (характерно, однак, що, на думку Г. Логвина, виконані технічно досконало, «копії» Химича завжди носили умовний характер, будучи художніми інтерпретаціями). Серед спадщини цих років — сотні листів із зображеннями Києва, Чернігова, Львова й інших міст України.


Подорожує Росією, Прибалтикою, Білоруссю, Кавказом. У ці роки відбулося кілька персональних виставок Ю. Химича, серед яких понад усе слід відзначити виставку акварелей у Центральному будинку архітектора в Москві (1957). Досягнувши вершин майстерності в техніці акварелі в 1957–1958 рр. (коли експерти стали вважати його одним з найкращих акварелістів СРСР), Ю. Химич несподівано для багатьох різко змінює творчу манеру і звертається до гуаші. Подорожує просторами Союзу разом з відомим живописцем Сергієм Отрощенком, вплив якого відчутний у ранній гуаші цього періоду. Створює серії робіт у Росії, Бахчисараї, Україні, багато з яких репродукується в періодичних виданнях, книгах з історії архітектури, листівках (як зауважує в автобіографії сам Ю. Химич, лише за станом на червень 1968 р. «близько 400 робіт опубліковано окремими збірками, в книгах, у журналах»).


У 1964–1985 рр. Ю. Химич викладає в Київському інженерно-будівельному інституті, де обіймає посаду в. о. доцента (з 1971 р. — доцента), а пізніше в. о. професора кафедри рисунка та живопису.


З 1984 р. — викладач (а з 1991-го — професор) Київського державного художнього інституту (нині — Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури), де художник розробив власну програму і науково-методичний посібник зі специфіки викладання малюнка та живопису на архітектурному факультеті.

Це частина статті Вікіпедії, що використовується за ліцензією CC-BY-SA. Повний текст статті тут →