Кете Кольвіц

Кете Колльвіц (нім. Käthe Kollwitz, *8 липня 1867, Кенігсберг — 22 квітня, 1945, Моріцбург біля Дрездена, Саксонія) — німецька художниця, графік і скульптор зламу 19-20 століть.

Народилась у Східній Пруссії, в місті Кенігсберг. Батьки — Карл (1825–1889) та Катерина Шмідт (1837–1925). Карл вивчав право, але за ліві політичні погляди постраждав і під політичним тиском був вимушений працювати будівничим. Дитинство Кете пройшло в Кенігсберзі, де вона мешкала з батьками з 1867 по 1885 рр. З 1881 року почала опановувати художні технікі у гравера Рудольфа Мауера, живопис та гравюру у художника Густава Науджока. Перші графічні твори Кете належать до 1885-86 рр.

Художнє навчання продовжила в Берліні, але повернулася до Кенігсберга, де навчалася в місцевій художній академії. Перебралася до Мюнхена, де навчалася до 1889 р. (її вчитель — Людвіг фон Гертеріх). Серед художніх авторитетів молодої художниці — буржуазний віртуоз, салонний художник Макс Клінгер.

1891 року з нею узяв шлюб Карл Колльвіц, лікар за фахом. Карл отримав посаду лікаря в робітничій касі і молодята оселилися в північному районі Берліна, де мешкали представники пруського пролетаріату, найбільш пригнобленого в тогочасній країні. Родина Колльвіц мешкала там багато років, там Кете народила двох синів. Тож Кете Колльвіц добре знала драматичне життя бідняцького району.

В лютому 1893 р. Кете Колльвіц бачила генеральну репетицію п'єси Гауптмана «Ткачі». Гостро-соціальна вистава про стан пригноблених була такою сміливою, що поліція Берліна заборонила театру її публічний показ. І твір зняли з репертуару. Кольвіц, під враженням від вистави і її цензурної заборони, розпочала новий графічний цикл, що став і продовженням забороненої вистави, і ілюстраціями до драми Гауптмана. Кете почала самостійно вивчати тему і як історичний свідок, і як художник. Праця над серією розтяглася на п'ять років (1893–1898). Чотири роки мисткиня витратила на підготовку, бо недостатньо знала техніку офорту. Перші аркуші серії виконані в техніці чорно-білої літографії, останні — в техніці офорту. Майстриня йде за сюжетом, назви аркушів кажуть самі за себе:

Аркуш «Штурм»(штурм вілли фабриканта) витримує порівняння з віртуозними гравюрами М. Клінгера. Але Клінгер веде розповідь про поблемки буржуа як представник буржуа в обмеженому просторі закритих для сторонніх особняків і приватних парків. Їм байдужі трагедії невдах, що поза мережевими ґратами приватних парків.

Нічого спільного з метушнею буржуа та персонажами Клінгера не мають знедолені Кете Кольвіц. Їх проблеми — голодні діти, хвороби і смерть близьких, сироти, безгрошів'я, відчай.

Майстриня в серії подає саме тих, кого і довічно будуть утримувати в пазурах трагедії невдах, що бідкаються по — за мережевими ґратами приватних парків багатіїв. В її аркуші «Біля воріт парку» розгнівані, доведені до відчаю повсталі грюкають в зачінену браму, викопують бруківку, беруться до штурму заміської резиденції фабриканта, що не побажав вислухати знедолених. Аркуш ясно подав політичні позиції майстрині, її прихильність в непримиренному конфлікті сторін.

(Вагання майстрині викликав кінець серії. Вона навіть намагалася створити символічний аркуш з величню жінкою-алегорією з мечем над закривавленою постаттю Христа. Той уособлював собою народ Німеччини, аркуш же мав на меті — можливу суспільну згоду гнобителів і пригноблених. Алегорія, що вийшла штучною і нещирою, настільки контрастувала з суворим, гнівним реалізмом серії, що художниця відкинула її геть. В остаточну серію вона не увійде).

Кете Кольвіц насмілилися показати остаточну серію з шести аркушів «Повстання ткачів» на виставці 1898 року в Берліні. Художник Адольф Менцель був настільки вражений гравюрами молодої мисткині, що запропонував дати їй малу золоту медаль. З заваді став сам кайзер Вільгельм II Гогенцоллерн, що побачив к аркушах справжню небезпеку і для престижу його держави, і для тогочасного буржуазного мистецтва. Влучно сказав навіть про портрет і особу кайзера якийсь французький генерал — «То не портрет, то — наказ про війну».

Це частина статті Вікіпедії, що використовується за ліцензією CC-BY-SA. Повний текст статті тут →

більше ...