Північне мистецтво

Північне мистецтво (норв. Norrøn kunst, англ. Norse art) або мистецтво вікінгів (англ. Viking art) — це термін, загальноприйнятий для мистецтва Скандинавії та поселень вікінгів за її межами — особливо на Британських островах та в Ісландії — протягом епохи вікінгів (8-11-те ст н. е.). Мистецтво вікінгів мало багато спільних елементів з кельтським, германським, пізніше романським та східно-європейським мистецтвом, поділяючи впливи з кожною з цих традицій.


Регіонально вікінги походили зі Скандинавії, найпівнічнішого півострова континентальної Європи, а от сама назва «вікінг» ймовірно походить від їх назви для берегових нападів — діяльності, за якою вони стали відомі іншим народам регіону. Альтернативна назва вікінгів, норсмен ('північні люди'), вказує  на їх північну домівку. Українською вони також мали назву «варяги».


Вікінги здійснювали напади на заможні цілі північно-західної Європи з кінця 8-го до середини 11-го сторіччя. Дохристиянські торговці та грабіжники, вікінги вперше потрапили у письмову згадку після їх нападу на християнський монастир на острові Ліндісфарн 793 року.


Спочатку вікінги використовували свої «довгі кораблі» (норв. Langskip) для нападу на європейські береги, гавані та річкові поселення на сезонній основі.


Пізніше, вони розширили свої види діяльності торговими подорожами на схід, захід та південь від Скандинавії; регулярні подорожі відбувались річковими системами на схід до Прибалтики та Росії та у регіони Чорного і Каспійського морей, та на захід до берегів Британський островів, Ісландії та Ґренландії. Існують свідчення, що вікінги досягли Ньюфаундленда задовго до пізнішого відкриття «Нового світу» Христофором Колумбом.


На додаток до торгової діяльності, у багатьох з цих регіонів засновувались поселення або відбувалась колонізація.


Хоча початок досліджень припадає на кінець 19-го ст., історія північного мистецтва вперше досягла зрілості на початку 20-го ст. з детальною публікацією аналізу складних різьблень по дереву, знайдених 1904 року як частини Озерберзського поховання у човні, норвезьким археологом Хоконом Шетелігом (норв. Haakon Shetelig).


Але основу до систематичної характеризації мистецтва вікінгів (яка використовується і сьогодні) та розвинену хронологічну рамку створили англійський археолог Девід М.Вілсон та данський археолога Оле Кліндт-Дженсен працею 1966 року «Мистецтво вікінгів» (англ. Viking Art).


У подальшому Девід Вілсон друкував переважно англомовні дослідження північного мистецтва, а в останні десятиліття до нього приєдналась норвезький історик Сігне Хорн Фуглесанг (норв. Signe Horn Fuglesang) зі своїми власними важливими публікаціями. Разом ці два дослідники поєднали науковий вплив та доступність для просування розуміння мистецтва вікінгів як окремого стилю.


В цілому, поточні знання про мистецтво вікінгів переважно покладаються на більш витривалі предмети з металу та каменю; предмети з деревини, кістки, білої кістки та текстилю збереглись значно рідше; зразки шкіри людини, яка за історичними свідченнями у вікінгів часто була рясно вкрита тату, не збереглися і навряд чи будуть знайдені. Тому вцілілий спектр художнього вираження є неповним. Однак, археологічні дослідження, які тривають, та випадкові знахідки, можуть у майбутньому покращити ситуацію.


Без сумніву дерево, легкодоступний у північній Європі матеріал, різьблення по якому досить легке, було основним матеріалом для північних митців. Важливість дерева як мистецького матеріалу підкреслена відкриттям випадково збережених дерев'яних предметів мистецтва початку та кінця епохи вікінгів, а саме різьблень Озеберзького корабельного поховання початку 9-го ст. та різьбленого оздоблення Урнеської ставкірки кінця 11-го ст. Як зазначав Грехем-Кемпбелл: «Ці видатні збережені артефакти дозволяють нам створити хоча б уявлення, чого ми не бачимо з загального обсягу мистецтва вікінгів, хоча дерев'яні фрагменти та різьблення меншого розміру по інших матеріалах (таких як роги оленів, бурштин та кістки моржів) дають додаткові натяки. Те саме справджується і для текстильного мистецтва, хоча прядіння та вишивка явно були розвинені.»


За виключенням готландських картинних каменів, які були поширені у Швеції на початку епохи вікінгів, різьблення по каменю очевидно не практикувалось в інших регіонах Скандинавії до середини 10-го ст. і створення королівських монументів в Еллінзі (Данія). Після цього, та ймовірно під впливом поширення християнства, використання різьбленого каменю для постійних пам'яток стало більш поширеним.

Це частина статті Вікіпедії, що використовується за ліцензією CC-BY-SA. Повний текст статті тут →

більше ...