Застільні картини Піросмані часом порівнюють з іконами. Реальне і буденне на них ніби підноситься по ідеального, абсолютного, стає своєрідним ритуалом.

Веселощі, можливо, зараз і почнуться, але на картині всі персонажі сповнені молитовної урочистості. Вони повернуті до глядача так, ніби вони на сцені, художник не шукає різноманіття міміки, поз, жестів, він позбавляє людей і пейзаж на тлі будь-яких рис випадкового. Страви на столі розставлено з демонстративною правильністю, як канонічні деталі, як атрибути ритуалу. Всі вони лишаються непочатими, руки людей не перетинають білого прямокутника скатертини: речі ніби живуть своїм особливим, мовчазним, але напруженим життям. Композиція абсолютно статична, час зупинився, і в цьому урочистому єднанні людей в ідеальному, символічному світі поза реальним часом та простором ніби вивільняється сама сутність традиційного грузинського застілля.

Але в той же час, якщо досить довго дивитися на ці картини, від їх ідилічності виникає надзвичайно щемливе, тужливе відчуття недовговічності цього єднання людей за одним столом, і, зрештою, минущості, тендітності самого людського життя. Це водночас передчуття катастрофи всього старого світу, яке читається у творах багатьох художників початку ХХ сторіччя, і спорідненість творчості Піросманашвілі із народним мистецтвом, в першу чергу його глибоко міфологічною, хтонічною складовою.